Якщо ви живете в Києві й раптом вирішили подискутувати в Інтернеті, то щоб до вас через годину долучилися десятки людей, варто написати тільки одну фразу. Наприклад: «Усі кияни — зледащілі сибарити». Або: «Усі, хто приїхав до Києва на заробітки, привезли з собою сміття і хамство»

Для розміщення дискусії зовсім не обов’язково шукати київський сайт. За статистикою, дві третини користувачів UAнету — кияни. Отож фраза не залишиться непоміченою.

Уже наступного дня ви зможете прочитати сотні відповідей. Спектр прихильників і недругів буде приблизно 50 на 50. Подібних дискусій у Мережі можна знайти кілька десятків. І тривають вони місяцями, до них долучаються сотні учасників. Проблем з учасниками не буває і через те, що, за різними експертними оцінками, неофіційне населення Києва становить від 500 тис. до 1,5 млн. Крім легальних 2,7 млн. Так, за методикою «Київхліба» (200 г хліба на людину в день) «зайвих» ротів у Києві — приблизно 800 тисяч. Щодня компанія продає хліб для 3,5 млн. осіб.

Мігранти Києва: зло і благо

Аргументи сторін можна окреслити кількома реченнями.

Проти: мігранти смітять на вулицях (включаючи плювки, насіння і порожні пляшки), забивають базари й переходи торгівлею з землі, матюкаються і перекручують мову. Вони одержимі жагою грошей і повною відсутністю моралі. Вони не платять податків, бо отримують гроші в конвертах. І найголовніше: оскільки вони повинні заробляти, щоб вижити, то не читають і не ходять до театрів. На відміну від корінних киян, які постійно підвищують свій культурний рівень.

Аргументи за: корінних киян у Києві практично немає. Якби не мігранти, то багато киян, які заробляють на оренді квартир, не змогли б вижити. Саме мігранти працюють на низькооплачуваних роботах, на які кияни ніколи не погодилися б. І найпоширеніше: кияни — інфантильні, їм не треба боротися за виживання. У результаті їхній професійний рівень став набагато нижчим.

Чи можна вирахувати корінного киянина?

Словесні баталії за принципом «свій–чужий» відбуваються не тільки в Інтернеті. Соціологія минулого року засвідчила, що 16% киян не люблять приїжджих. Цифра, здавалося б, не вражає. Однак насправді вона набагато вища. Соціологи опитували не тільки корінних киян, але й тих, хто приїхав до столиці рік-три тому. Тобто людей, які є киянами лише де-юре. Винити в цьому дослідників важко. Не так просто визначити, що таке «корінний киянин». Якщо після 1943 року в Києві проживало приблизно 150 000 осіб (див. діаграму), отже, сьогодні тих, хто живе в столиці кілька поколінь, у найкращому разі — майже 25%. Тим більше що після війни Київ заселявся далеко не патріотами міста, а за відомою інтернаціональною ознакою.

Довоєнні хвилі міграції теж не вирізнялися особливою якістю. Індустріалізація суспільства вимагала десятків тисяч робітників. Саме завдяки їм з’явилися нові райони міста — Шулявка, Деміївка тощо.

Але всі ці розрахунки цікаві лише демографам. Насправді ж корінними себе вважають не тільки люди, що народилися в Києві, а й ті, які прожили тут п’ять-десять років.

А про проблему неприйняття нетутешніх свідчать не тільки соцопитування, але й кілька спроб мера міста Леоніда Черновецького обмежити в правах мігрантів. Спочатку він намагався ввести для приїжджих соціальну картку — плату за проживання у місті (50–100 грн.), потім пообіцяв, що в київських садках і школах зможу навчатися тільки діти киян, а також вирішив створити спеціальний комітет перепису городян.

Такі кроки мера були продиктовані не тільки потребою поповнити бюджет міста. Ці ініціативи були звернені до основного електорату мера: людей, які мешкають у не найзаможніших будинках, пам’ятають старий Київ і не занадто оптимістично дивляться на хвилі мігрантів, серед яких попадаються і ті, які смітять сміттям, і ті, які смітять грошима.

Зрозуміло, такі нововведення навряд чи виправили б ситуацію у місті. Для цього потрібно визначити першопричину. А вона зазвичай — у грошах.

Регіони їдуть до Києва за грошима, які в них відібрали

Однією з найпопулярніших фраз у дискусіях киян-мігрантів є речення: «Хлопці! Навіщо ви сюди приїхали? Піднімали б своє село, райцентр». Колишні регіонали звичайно відповідають, що в їхніх рідних місцях — кілька вбитих кінотеатрів, розбиті дороги й немає гарячої води. Далі вглиб дискусія не просувається.

Тим часом, якщо це проаналізувати, то виявиться, що ситуація у найближчі роки не зміниться. Регіони не мають грошей на гідне життя. Їх відбирає столиця.

Йдеться навіть не про те, що до Києва сходяться головні фінансові потоки держави. Тут ситуація точнісінька, як в інших світових столицях. І бажаючих бути ближче до цих потоків предостатньо у всіх країнах світу.

Йдеться навіть не про «Закон про столицю», відповідно до якого Києву, на відміну від інших українських міст, з держбюджету постійно виділяють гроші для «підтримки функцій столиці».

Головні побори, які влаштовує Київ щодо своїх молодших братів, полягають у податку на прибуток з фізичних осіб. Сьогодні — це найбільший бюджетонаповнюючий податок міст (інші податки давно збирає центр).

Відповідно до українського законодавства, якщо головний офіс підприємства зареєстрований у Києві, то хоч де б працювали співробітники цієї компанії, податки вони платитимуть саме в Києві. Як це виглядає у цифрах?

Як повідомили KW у Держкомітеті статистики України, сьогодні в Україні зареєстровано 1 222 634 підприємств. З них у Києві — кожне шосте (226 442). Регіональні бізнесмени, залишаючи на місцях фабрики й заводи, переносять у столицю офісні служби. Причин кілька. Одні — ближче до фінансових потоків держави, другі — для комунікації. Власники «Союз-Віктану» у свій час пояснювали такий крок тим, що в Криму, крім обов’язкових платежів, місцева влада періодично просила їх допомогти поза планом. Занадто вже багато ті заробляли. У Києві ж з такими проханнями не звертаються: великих компаній вистачає.

У результаті склалася парадоксальна ситуація. По-перше, центральна влада відібрала в регіонів всі податки, залишивши їм тільки ті, які важко адмініструвати. А потім столиця, користуючись своєю винятковістю, перетягнула на себе навіть ці дрібні податки. Хоча не такі вже вони й дрібні. За перше півріччя податку від фізичних осіб зібрали 5 млрд. грн. (80% загального фонду скарбниці).

Тому, якщо Київ дійсно захоче, щоб його не дуже діймали внутрішні мігранти, варто зробити лише один крок: повернути гроші на батьківщину. Тільки чи захоче він? n

Ольга Рось«Kyiv Weekly»