Тетяна Барановська, головний лікар 17ї кліничної лікарні в м.Києві: "Лікар - це стиль життя"

Про роботу під вибухами, медичну реформу та фінансування лікарні - інтерв'ю з головним лікарем 17ї кліничної лікарні в м.Києві Барановською Тетяною

Інтерв'ю з головним лікарем Київської міської клінічної лікарні №17 Барановською Тетяною Віталіївною.

Віктор: Які люди становляться головними лікарями? Якими якостями ці люди мають володіти?

Тетяна: Я лікар, пульмонолог. В цій лікарні я працюю 20 років. Прийшовши сюди на посаду заступника головного лікаря з медичних питань ще у 2003 році, я залишилася по сьогодні. До цього я працювала в іншій лікарні. Я не дуже хотіла бути головним лікарем. Я завжди хотіла бути лікарем. Мені приємно спілкуватися з хворими, надавати їм медичну допомогу, вирішувати їх питання. А тепер переді мною стоїть питання як забезпечити  роботу 350 співробітникам, надати їм можливість працювати та отримувати гідну заробітну плату.

Зараз відкрилися інші аспекти моєї роботи. Мабуть, раніше я про це не думала, але так стало питання і я прийняла цей виклик для себе, ставши головним лікарем дуже непростої лікарні, тому що 17-а міська клінічна лікарня надає медичну допомогу переважно хворим с політравматичними ушкодженнями. Тобто, ДТП, суїцидальні випадки, падіння з висоти - це і є прерогатива нашої лікарні. Працює великий колектив фахівців - це і нейрохірурги, травматологи, абдомінальні хірурги, торакальні хірурги. Щорічно ми приймаємо з понад 5 000 пацієнтів з травматичними ушкодженнями. Госпіталізуємо півтори-дві тисячі. Тому, ви розумієте, що ми готувалися у будь-якому випадку до прийому важких травм. Вперше ми стикнулися з бойовою травмою, з травмою, отриманню внаслідок вогнепальних поранень ще у 2014 році, коли йшли протистояння середмісті Києва. Тоді ми отримали дуже великий багаж знань. На сьогодні ми разом зі військовим шпиталем працюємо в одній царині.

Віктор: Тобто на Київ та Київську область дві спеціалізовані лікарні?

Тетяна: На Київ. Я не можу сказати що спеціалізовані, бо військовий шпиталь приймає переважно ЗСУ, а ми - цивільне населення. Ми - по політравмам на правому березі. На лівому березі є лікарня швидкої медичної допомоги. Переважна  більшість цих хворих йде на лікарні швидкої допомоги. В них також є відділення політравми. Крім того, великі травматологічні відділення, абдомінальні відділення, нейрохірургічні відділення. А ми націлені на правий берег.

Віктор: Як ви вважаєте, ви ефективний менеджер?

Тетяна: Мені важко з моєї точки зору про це казати, бо я працюю на цій посаді лише півтора року.

Віктор: Що змінилося? Що ви змінили за ці півтора року?

Тетяна: По-перше, зараз війна. Важко говорити про якісь зміни. По-друге, ми увійшли в реформу. Ми перейшли з бюджетного фінансування на фінансування підприємства, комунального некомерційного підприємства. Тобто, лікарня стала закладом, який повинен заробляти гроші, щоб забезпечити заробітну плату своїм фахівцям.

Віктор: Наразі ви не отримуєте дотацій з бюджету?

Тетяна: Ні. Ми отримуємо тільки від Національної служби охорони здоров’я фінансування за пакетами медичних гарантій. І минулого року нам було важко, тому що ми малопрофільна лікарня. Є великі хірургічні відділення. Крім політравми, про які я казала, ще є відділення торакальної хірургії для дорослих, було й для дітей, але ми вимушені були передати їх в дитячу лікарню, і відділення клінічної пульмонології.

Наразі це декілька пакетів. Але ці пакети не покривали наші потреби для забезпечення гідної заробітної плати нашим фахівцям. Ми повинні були розширити кількість пакетів. Ми утворили нове відділення нейрохірургії та в цьому відділені відкрили ліжка для прийому інсультних хворих. Ми відкрили реабілітаційний пакет, де проводимо первинну реабілітацію наших травмованих пацієнтів. Ми відкрили пакети паліативу. На жаль, при політравмі не всі хворі отримують бажаний ефект лікування. Певний відсоток хворих залишається з важкими неврологічними порушеннями. Вони потребують ще певного часу лікування в стаціонарних умовах. Це важкі хворі з неврологічною симптоматикою, яких не завжди хочуть забрати родичі додому. Тому ми вимушені були відкрити ще й поліативний пакет. На сьогодні ми маємо 11 пакетів, за якими фінансування повністю покриває вимоги лікарів, середнього медичного персоналу, санітарок, для того, щоб забезпечити їм заробітну плату.

Віктор: Цей перехід до комунального неприбуткового підприємства він був ніби добровільний? Не обов’язково, щоб усі лікарні переходили на цю систему.

Тетяна: Ми - комунальний заклад. Тобто, ми підпорядковуємося КМДА, виконавчому органу Київської міської ради. І рішення Київської міської ради було перепрофілювання закладів комунальної власності в комунальні некомерційні підприємства.

Віктор: Це всі лікарні в місті Києві?

Тетяна: Так. Які підпорядковані Київраді. Це і поліклінічні заклади КДЦ і заклади первинної медичної допомоги. Також пологові будинки.

Віктор: Як ви це оцінюєте? Це було правильне рішення? Які переваги та недоліки при минулій системі та при сучасній системі?

Тетяна: Раніше, коли ми працювали, ми знали, що в нас бюджет отакий. А зараз для того, щоб нам треба, щоб вистачило і не тільки на заробітну плату. За пакетом медичних гарантій ми повинні забезпечити лікування хворих (медикаменти, харчування хворих, ми також повинні забезпечити санітарно протиепідемічний режим. Це все йде з цього бюджету. Раніше нас фінансувало місто, були певні дотації з Міністерства охорони здоров’я, але цього не завжди вистачало. Наразі ми повинні крутитися. Ми повинні думати, як нам заробити гроші. Місто взяло на себе дуже великий обсяг покриття наших витрат на утримання будівель, на комунальні розходи. Це все залишилося в місті. Тобто, тепло, водовідведення, каналізації, гаряча/холодна вода, електропостачання, капремонти, придбання коштовного обладнання. А ми повинні забезпечити надання медичної допомоги за всіма аспектами, прання білизни, харчування хворих. Тому, ми повинні чітко розуміти, що ми можемо зробити, щоб заробити грошей. Чим більше ми хворих пролікуємо, чим більше ми внесемо їх електронну систему охорони здоров’я і покажемо свою роботу, тим більше коштів прийде на наші рахунки. Зараз під час війни НСЗУ і Міністерство охорони здоров’я прийняли рішення, що нас фінансують 1/12 від укладених договорів. Тобто, щомісячно ми отримуємо стабільну суму, незалежно від того, скільки хворих пролікували.

Віктор: Потім буде компенсація, якщо ви пролікували більшу кількість хворих?

Тетяна: Зараз менша кількість хворих, ніж завжди в мирний час.

Віктор: Тобто, не дивлячись на ту кількість вибухів, що лунають містом, кількість хворих менша?

Тетяна: Можу сказати, що немає великих ушкоджень в Києві. У той час коли були бомбардування, велика кількість людей з Києва виїхала. Не було дуже великої кількості постраждалих. Але ми до цього готові. Кожен день  в лікарні працює достатня кількість фахівців і кожного дня ми готові до лиха.

Віктор: Які наразі основні проблеми в вашій лікарні?

Тетяна: Ми - старенькі. Ми дуже старенькі. В сенсі, лікарня, будівля. Будівля 1895-1905 року. Це старі будівлі Печерської фортеці. Ми потребуємо реконструкції. Нам не вистачає площ, нам треба ремонти. В певних корпусах треба заміна ліфтів. Треба заміна покриття даху. В минулі роки ми зробили все що встигли. Це великі капітальні вкладення. 

Віктор: Якби в вас було фінансування у будь-якому розмірі, які б відділення чи напрямки ви б відкрили, яку апаратуру закупили? Є якась лікарська мрія?

Тетяна: Я хочу сучасне реабілітаційне відділення в цій лікарні. Треба устаткування для цього. Треба вкластися в ремонт приміщень. Є невеликі приміщення і їх можна використовувати. Що ще цікаво? Розвинути напрям торако-абдомінальної хірургії (грудна клітина та черервна порожнина, - ред.). Зараз у нас велике торакальне відділення, де лікуються хворі з гнійно-септичними ураженнями легенів, зі стенозами стравоходу, з новоутвореннями легень та бронхів.

Чому я кажу про торако-абдомінальне? До нас прийшли фахівці - абдомінальні хірурги. І мені б хотілося розвивати саме абдомінальну хірургію. У нас у відділені політравми великий обсяг допомоги надають саме травматологи. Ми, до речі, єдина лікарня у Києві, а може й в Україні, яка доволі досконало оперує складні переломи тазових кісток. Жодна лікарня в Україні не займається профільно цією патологією.

Віктор: Це актуально для літніх людей?

Тетяна: Ні. Це молодь. В нас зараз дуже багато клінік в місті Київ, зокрема 12-а лікарня, 7-а лікарня, які займаються саме ендопротезуванням суглобів тазостегнових. До речі, Київ прийняв у свій час дуже цікаве рішення. Раніше протезували тільки остеопоротичні зміни суглобів, зруйновані голівки тазостегнових суглобів, та хворі дуже довго чекали ці суглоби, стоячи в черзі. А три роки назад було прийняте рішення закупити суглоби для літніх людей при гострих травмах. Тобто, зламана кінцівка. Так, пацієнта госпіталізують і він одразу отримує протезування, без черги. Таким чином велика кількість літніх осіб встали на ноги. До речі, так ми прооперували мого тата. У 82 роки він йшов вулицею, впав, та отримав перелом шийки стегнової кістки. Його було госпіталізовано до 12-ої лікарні та за три дні він був прооперований і він став на ноги.

Віктор: Чи змінилася ваша діяльність під час війни? Ви казали, що ви місяць усім колективом тут ночували у лікарні? 

Тетяна: Більше ніж місяць. Практично 50 днів. Ми були весь час на чергуванні. Ми не розуміли, куди прилетить, що буде через хвилину, яку кількість лікарів необхідно залучити, скільки прооперувати людей і так далі.

24 лютого о 5-ій ранку ми почули вибухи. Тоді подзвонив завідувач відділення і сказав: "Почалося". А мені так не хотілося то чути.

Віктор: Тобто ви знали, що буде війна?

Тетяна: Ви ж самі бачили та по телевізору і сповіщали. І коли дипломати почали покидати Київ і коли ми бачили техніку біля кордонів. Ми дуже не хотіли вірити. У нас у всіх стояли тривожні валізи. В мене вона й досі стоїть.

Ми всі приїхали на роботу. Дехто з дітьми приїхав. 50 діб ми були тут. Харчувалися, жили, під час бомбардувань спускалися в укриття.

Віктор: Щодо постраждалих. Як ви оцінюєте їх травми? І чи можна визначити по характеру травм, яка була задіяна зброя?

Тетяна: Були чисельні вогнепальні поранення. Це були та місцеві жителі Києва, які постраждали на блокпостах. Потім почали поступати поранені з Бучі, з Ірпеня. Спочатку це були дійсно тільки вогнепальні поранення, а потім і вибухові.

Віктор: Не було випадків біологічної чи хімічної зброї?

Тетяна: Ні. Ми з цим не стикалися.

Дуже багато пацієнтів розказували свої життєві історії, як вони пересиджували окупацію в підвалах, як окупанти закидували гранатами. Дідусь приїхав з множинними осколковими пораненнями обох ніг. Бабусю не довезли.

Привезли з Ірпеня дуже цікаву особу - ветеринара. Він зробив зоопарк у себе. В нього жив лев. А рашисти замінували підходи ко клітки з левом і його навіть не можна було ніяк погодувати.

Віктор: Як наразі ви оцінюєте життя у місті Київ? Чи безпечно? Чи можуть вже люди повертатися?

Тетяна: Прислухаємося до порад нашого мера. Він каже " Не поспішайте". Але я читала стару рекламу "ПОРИ", коли Кличко закликав "Пора". Ось ми чекаємо, поки він це скаже. Ми не застраховані від прильотів. Місто Київ, на жаль, обстрілюють. Так, дуже добре працює ПВО, наше небо закрито. Ми вдячні ЗСУ, яки прикладають максимум зусиль, щоб зберегти наше місто Київ та його людей.

Віктор: Чи зіштовхувалися ви з випадками, коли людині була неправильно надана перша допомога і після того вона потрапила до вас у лікарню?

Тетяна: На жаль, так. Були такі випадки. Це не Київські заклади.

Віктор: Волонтери? Такого не було? Наприклад, завал був. Людину витягували з-під завалу та нашкодили їй.

Тетяна: Ні. На моїй практиці такого не було. В деяких лікувальних закладах підходи до ведення вогнепальних або вибухових ран не зовсім адекватні. Тому що є певні медичні алгоритми лікування. Ми повинні розуміти, що і куля, і осколки - вони інфіковані. М’які тканини, якщо зробити неправильну первинну обробку ран, це може привести до сепсису, та видалення кінцівки. На жаль, також трапляється часто. Не кажу, що зараз, і не кажу, що в нас.

Не кажу, що волонтери чи хтось інший надають неправильну допомогу, але в медичних закладах повинні вивчати як поводитися з бойовою травмою.

Віктор: Чим ви захоплюєтесь взагалі? Чи є у вас тварини?

Тетяна: Вже багато років в мене є собаки. Колись була велика такса, мій улюбленець. А зараз є маленький йорик, якій є віддушиною у моєму житті. Він завжди чекає. Йому головне, щоб хтось був поруч. Колись він був зі мною на роботі, разом ми приймали звіти лікарів. Мабуть, знімав якесь напруження.

Я можу сказати, що певна кількість медичних працівників, коли прийшли сюди 24 лютого вони привезли із собою своїх домашніх тварин. Ми виділили спеціальне приміщення, де жили відокремлено собаки та кішки. Ми не могли їх залишити.

На жаль, і колектив лікарні стикнувся з тим, що війна забрала у деяких лікарів помешкання.

Віктор: А ви вже обговорювали ці питання? Чи буде по лінії Міністерства компенсація? Не від держави, а саме профільне міністерство, щоб піклувалося про своїх робітників?

Тетяна: Важко сказати. Ми подавали данні про те, що певна кількість медиків залишилась без помешкань. Зараз вони проживають у лікарні. Ми намагаємося поліпшити умови їх перебування.

Віктор: Що ви порадите тримати людям в "екстреній валізі" з ліків, засобів першої необхідності? Що потрібно під час вибухів?

Тетяна: Повірте мені, під час вибухів ви не будете бігти до своєї "валізи" і діставати. Треба, щоб вас витягли з міста обвалу чи вибуху, викликали швидку допомогу, щоб вас доставили до профільного медичного закладу, де розуміють, як надавати допомогу. А ось тим особам, які евакуюються, раджу мати з собою знеболювальне, жарознижувальне. Ніхто не застрахований від отруєнь. Тому треба мати біле вугілля, Атоксил. Також треба пам’ятати, що у будь-якому випадку треба пити велику кількість води, щоб виводити токсини, якщо вони попадуть до організму. Треба весь час пити, тому що під час стресу ми часто потіємо, втрачаємо рідину.