Фотохудожник Андрій Котлярчук: «Я беру найсмачніше, як той снайпер працюю»

Про особливості фотокухні, чорно-білу фотографію, півроку в окопах, подорожі Поліссям порталу "Коментарі" у відвертому інтерв'ю розповів фотохудожник Андрій Котлярчук

Фотограф і мистецтвознавець Андрій Котлярчук, член Британського Королівського фотографічного товариства, один з небагатьох в Україні, що заробляє на життя тільки продажем власних робіт на арт-ринку і фотографує тільки те, що йому подобається. Фотографією займається понад 35 років. Був фотокором, комерційним і рекламним фотографом. Зараз переключився на авторські художні фотопроекти.

- Коли я вивчав історію мистецтв, то зрозумів, що мистецтво і, зокрема, фотографія розвивається по спіралі - є епохи масового розвитку і в той же час з'являється попит на елітарне мистецтво. Зараз на Заході великий попит на принти (це авторська художня фотографія, яка надрукована невеликим тиражем - 12, максимум 36 відбитків) і ексклюзивні проекти в одному екземплярі. І бум зацікавленості на плівкові, а не цифрові фотографії, до того ж зняти на середньо або великоформатні камери, - розповідає фотохудожник.

Велика камера, плівка, чорний покрив

Він знімає тільки на плівку, спеціальних графічних програм не визнає.

- Я вже доріс до того ступеня майстерності, коли все робити треба під час зйомки, а не після, - зазначає Андрій, - я фотографую, а не малюю в фотошопі. Іноді, якщо плівка сканується, а не друкується, можу дозволити якусь подряпину або пил заретушувати, не більше. Друкую фотографії принаймні розміром 50х60 сантиметрів або 1х1 метр.

Найбільший відбиток, який фотохудожник друкував для виставки, мав розмір 70х140см.

- Це справжній ручний оптичний друк, під фотозбільшувачем. Не на плотері.

Найулюбленіша погода митця - прозорі хмари, красивий світло, що наче обгортає об'єкт, чи ранкові загадкові тумани. До вподоби дощ, і сніг, все що робить зображення цікавим і об'ємним. Пряме сонце, яке робить картинку пласкою, привід скасувати фотосесію і почекати іншої погоди.

- Фотографую тільки з великого штатива, справжній світлопис любить витримки довше 1/30 секунди. Проте важку камеру, які б руки не були треновані, секунду чи дві без вібрації не втримаєш.

І додає: "Мій вчитель, англієць Пол Ньюмен, наголошував. Коли людина ставить камеру на штатив, то в неї не лише руки звільняються, але і розум. Руки вже не думають, як втримати лінію обрію. Ти думаєш про композицію, глибину різкості, який фільтр поставити".

Щоб навести на різкість великоформатну камеру, треба з головою вкритися чорним оксамитовим покривалом.

Так цифрова камера у нього лише в смартфоні. Навіть сина фотографує на плівку. Професійну цифрову фотокамеру продав кілька років тому, бо перестав займаюся комерційною фотографією. Професійно вигорів каже, нецікаво стало.

А на що тоді фотографуєте?

- На форматну плівку. Зараз реставрую стару камеру під кадр 30 на 40 сантиметрів.  Вона унікальна, з червоного дерева, велика, але  складається як столик і її можна легко перевозити. Знайомий купував таку камеру на Заході, так 8 тисяч євро віддав. Активно знімаю камерами з розміром кадру 5х7 дюйма (13 на 18 см) та 4х5 (10х13 см), колись багато знімав 6х6 см. І перейшов на чорно-булу плівку, колір (слайд) дуже рідко знімаю.

А який вік вашої апаратури?

Камери відносно молоді - 1960-70 років виробництва. Найстаріша - Linhof стандарт 1937 року. А от об’єктивам по сто років є – один 1880 роки випуску, інший 1890 і багато початку минулого століття.

Скільки важить ваш фотонаплічнік?

- Їх кілька, бо на фотографування без машини не вибираюся. Устаткування беру 30 кілограмів і більше.

Один клац за три години

Андрій довго та вибагливо вибирає ракурси, може годину-дві ходити, роздивлятися, а потім поставити камеру, зробити один кадр і поїхати далі. За день відзняти 3-4 кадри.

- Професіонал все продумує наперед і більш-менш розуміє, що хоче отримати і як, - ділиться філософськими роздумами метр. - Є сучасна така думка, якщо на весіллі фотограф не зняв 1.5 тисячі кадрів за день, то він не працював.

Я за 5 років роботи над  серією "Добровольці" я зняв всього 1300 кадрів, 300 увійшло до альбому. Бувало, коли за 3 дні робиш всього 30 кадрів, а в іншій поїздці за 2 дні – 200. Я брав найсмачніше, як той снайпер працював.

Альбом вийшов, там 320 сторінок,  на конкурсі "Книга року" зайняв 1 місце. Але для мене найвищою нагородою стало, коли на книжковому ярмарку військовий з нагородами на грудях сказав, купуючи його - "нарешті навчилися робити альбоми про війну".

Відчуття війни - це перші півтора кілометра від передової

Ок, якщо згадали цю серію, то якою була ваша сама екстремальна фотосесія?

- 2016 рік я запам’ятаю надовго. Поїздки в АТО, я думав, що звідси вже не вийду, пригода за пригодою. Військовій поліції, яка мене возила, заборонили камуфляжні машини, і ми по степу їздили двома білими – наче мухи в сметані. По нас міномети постійно відпрацьовували… Приїздиш на "О", в окопи, починається "двіж", зйомки, цікавість, а з того боку за всім спостерігають – снайпери, гранатометники. За п’ять років я більше півроку провів в окопах, фотографуючи людей.

А чому так близько?

Якщо фотографувати в тилу, то в солдатів змінюється вираз обличчя, напруга в очах зникає.

Київ початку ХХ століття, то як Париж - модерн, модерн усюди

Фрагментарно, методом фотополювання, місто і киян Котлярчук почав фотографувати на початку 1990-х, працюючи в "Голосі України".

- Київ я почав фотографувати, як довгограючий задум, у 1998 році. Тоді теж була складна фінансова криза, у мене з’явився час, можливості і натхнення, - згадує фотограф.

Тоді він здобував другу освіту в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. І зрозумів, що фотопроєкти легше продавати, ніж окремі, нехай дуже вдалі, знімки.

- Просто брав карту Києва – центр, історичні райони, і  кожного ранку фломастер креслив коло, де треба побувати. Вечорі позначав - які вулички та дворики відвідав. Знімав фрагменти вікон, дверей, оздоблення – тоді "євроремонти" ще не дісталися старих будівель.

Вже багатьох будинків немає, інші надбудовані чи перебудовані.

А фотоальбом скоро буде?

Книга буде, переговори йдуть, але наперед забігати не буду. І не одна, тому що я вирішив додати до зйомок інтер'єри історичного Києва. "Старий Київ", "Старе місто", "Київ і кияни" - поки це назви тек з негативами.

Розумію, що без пригод і в Києві не обходилося?

- Бувало. Багато, хто з мешканців старого міста, агресивно до мене ставився, вважали, що чи будинок будуть зносити чи у подвір’ї новобудову втулять.

Одного разу знімав на Контрактовій площі. Підійшов до мене чолов’яга, представився "злодієм-рецидивістом Філіним", попрохав сфотографувати його для історії. Сфотографував. Той каже: "Почекай, треба ж тобі гонорар заплатити. Я зараз швиденько тут щось вкраду". Ледь "відбився" від такої винагороди.

Чи іншим разом фотографую дворик на Жилянській. До мене підходять люди в цивільному, кілька, мовчки оточили, показали "корочки", попрохали "пройти". Їх цікавило, що я тут роблю. Відповідь, що просто,фотографую не задовольнила. "Ви тут пістолет шукаєте, тут вбивство вчора було,а пістолет кудись подівся", - наполягають. Порозумілися, але вони попрохали мене піти, бо тут слідчі дії, опергрупа має приїхати.

Є Київ парадний, є туристичний, а є маловідомий. Чи маєте якісь потаємні місця? 

- Найулюбленішими це подвір’я Інституту проблем сучасного мистецтва – неймовірно чудове місце з великими кам’яними сходами, балюстрадами, з праялинками, заростями дикого винограду. Там у мене сталася містична пригода – фотографував надвечір художників - Валентину Єсіпову з чоловіком Олександром Левичем, то шість здоровезних білих полярних сов зацікавилися нашими діями і всілися навкруги спостерігали.

За готелем "Дніпро" ще зберігся шматочок старого занедбаного "модерного" міста – старого Хрещатику; парк поблизу ПАГу на Лук’яновці полюбляю.

Кенія на Десні

Фотограф об’їздив половину світу, від Канарських островів до Командорських, від Ямалу до Кенії. І вже достеменно знаючи світові краєвиди, почав в українській природі бачити шматки різних кліматичних зон і рельєфів.

- Кенійська савана нагадала мені узбережжя річки Здвиж чи низов’я Десни. Помандрувавши по екзотичних місцях зрозумів, наскільки красива земля навколо мене і почав фотографувати Україну.

Показує теку з фотографіями.

- Гирло річки Тетерев – це пряме відображення північної пустелі - тундри, наче стоїш на узбережжі Льодовитого океану. Ліси з чорної вільхи тотожні манговим лісам. Ще я дуже люблю букський каньйон. По весні він повна ілюзія Малайзії: коли зранку виходиш після дощу, бузок цілими плітями звисає, як ліана, по скелях, п’янко пахне,  пара над водою вирує, птахи не співають, а галасують як навіжені. Краса неймовірна, просто тропіки. Чи ось, бачу якесь цікаве дерево і розумію чому воно унікальне. Може цих старезних диких олив всього штук 5 на всю Київщину. А проста людина дивиться – ну дерево, ну старе…

За першою освітою Андрій біолог, тому знає про що каже. Наголошує: "Просто треба зїжджати машиною з траси, з асфальту, і дертися в сторони. Інколи вистачає 500 метрів проїхати. На швидкості 150 км/г, крім асфальту попереду, нічого не побачиш".

Полісся- портал в тисячолітню минувшину

Останні кілька років митець все частіше і частіше навідується на Полісся.

Акцентує: "Полісся - це не тільки Чорнобильська зона. Воно тягнеться уздовж нашого північного кордону від Волині до Чернігівщини". У 100 кілометрах від Києва, починається природа, неурабаністічная, дика, така, якою вона була сто або тисячу років тому.

Бліц опитування

Що в Києві Вам не подобається?

Дратує велика кількість автомобілів. По місту їздити у мене ні нервів, ні часу не вистачає. Моя машина вже 1.5 року стоїть під будинком, тому що мешкаю в центрі. Там, де пішки півгодини пробігтися, на машині можна їхати півтори, а ще місце під парковку шукати. Став активно користуватися метро, ну як в Нью-Йорку.

Я бачу, як зносять старі будинки і вважаю, що їх варто було б вписати в інтер'єр сучасного міста - зберегти. Ось "Довженко Центр" чудовий приклад - не знесли будівлю, а зробили 6 або 8 поверхів "креативного хабу". Такі хаби місту потрібні.

А що подобається?

Таксі, поки люди не розібралися з його зручністю, таксі у нас копійки коштує. Мені дешевше витратити кілька тисяч в місяць на таксі, ніж використовувати власну машину.

Місто стає більш сучасним. Зараз фрагментами, шматками, Київ не відрізняється від багатьох європейських міст. Я із задоволенням прочитав, що місто лідирує в Європі за кількістю хмарочосів. Як на мене, Київ - непогана вітрина України.

У нас хороша їжа, досить недорого поїсти в місті. 

Подобається, що суспільство змінилося. Ми стали більш більш ввічливі, емпатичні.

Що потрібно змінити?

Як на мене ситуація непогана, в порівнянні з керівництвом Леоніда Черновецького.

Перед виборами так непогано асфальт всюди почали міняти, клумби зробили там, де їх ніколи не було.