Людина, яка здобула Україні Антарктиду

Твори його діда вивчають у школі. Про карколомні пригоди його дядька в серпня вийде повнометражний фільм,

його стараннями Україні подарували антарктичну станцію.

Знайомтесь  - Роланд Франко, 89 років. Останній представник роду Франків по чоловічій лінії.


"Коментарі" поспілкувалися про довге життя, поразки і здобуття з онуком Великого  Каменяра.

 

Про родину та дитинство

Мамо познайомилися з батьком на танцях під час Першої Світової. Вона його чекала 6 років з війни і московського полону. Спершу народилися дві мої старші сестри Зиновія та Дарія-Любомира, а вже через сім років (у 1932) я, єдиний хлопчик у трьох синів Франка. Для старших сестер я довго був іграшкою. Батько тоді так "кохався" у середньовічній європейській літературі, що вирішив назвати мене Роландом. Щоправда, охрестили - Олександром.

Роланд Франко

Я народився в у тому двохповерховому будинку, що його Франко багато літ зводив у Львові, і де 16 років тому він помер. В дитинстві лежав саме на тому ліжку, на якому він помер. Звісно його я не можу пам’ятати, а от "бабуську" бачив не один раз. Вона жила з нами: наша родина на першому поверсі, а бабуся на другому. Із дітьми не спілкувалася, розмовляла з лише з моєю мамою Катрусею, а пригощала нас дуже смачним і солодким конфітюром. (Дружина Івана Франка – Ольга Хоружинська, через смерть первістка та чоловіка, психічно хворіла  останніх 25 років свого життя. Походила з шляхетного козацького роду з Полтавщини - ред.).

Роланд Тарасович стверджує, що коли трошки постаршав, то всі стали вказувати на його схожість з дідом. Проте, вуса він носити не збирається, завжди чисто голиться.

Коли бере до рук портрет Івана Франка їх схожість відразу впадає в очі. Додає зі спогадів дитинства:

Батько відразу нас попередив, що Іван Франко, це надбання всіх українців. Ви не маєте відноситись до нього, як до простого діда, ви звичайні люди, а він "родич" всієї України. Ніяких преференцій ім’я діда не може вам давати. Шукайте свої шляхи…

 Роланд Франко


Про Львів та Київ

Війну ми пережили на дідівщині - в Станіславі (нині Івано-Франківськ), а потім повернулися до Львова. Батько активно працював, але не все у нього складалося. Влада наказала поставити портрети Леніна та Сталіна в літературно-меморіального музею Івана Франка, де батько був директором, він відмовився, бо там головним мав бути Франко. Тоді його зняли з посади, а директором поставили "приїжджу" людину, яка краще розумілася на політиці партії. За родиною стежили, до батька приставили двох чи то охоронців, чи спостерігачів, які постійно за ним ходили не криючись. Однин раз вони його загубили, то прибігли до мама з проханням швидко допомогти знайти чоловіка, інакше вони роботи позбудуться…

Після вбивства Галана (восени 1949 - ред.), натякнули, що Тарас Франко може повторити його долю, і настирливо порекомендували перебратися до Києва. Родина вагалася, але найстарша з дітей - Зиновія, яка добре вже зналася на реаліях тодішнього життя, дохідливо розтлумачила, що замість Києва родина може поїхати в краї дуже далекі, де їх вже ніхто не побачить. Остаточно переконати виїхати з родиною до столиці вдалося лише тодішньому секретарю ЦК української компартії, заступнику голови уряду Дмитру Мануїльському, який особисто зустрівся з батьком. У 1950 родина "примусово" та швидко перебралася до Києва. Влада не скупилася, відразу дала величезну 6 кімнатну квартиру біля Оперного театру, всіх влаштувала на роботу чи навчання. Батьку за 20 років лише одного разу дозволили з’їздити до Львова та він так перехвилювався, що йому було зле.

 

Роланд Франко
Роланд Франко
Роланд Франко
Роланд Франко
Роланд Франко


Фах

У школі я більше приділяв уваги спорту - футболу, баскетболу, ніж навчанню.

Це, мабуть, спадкове, дядько і батько Роланда Тарасовича були засновниками "Пласту" і дуже полюбляли спорт. Тарас Іванович викладав руханку в станіславській гімназії.

Ім’я діда трошки допомагало вчитися, коли замість того, аби писати приклади та формули біля дошки, викладачі просили прочитати щось із Франкового. "Каменяра" я вивчив напам’ять у сім років.

Коли вибирав, ким стати, мама сказала: "У літературі Іван Франко попрацював за вас всіх, тому про письменство й не думай! Ставай інженером, нормальним чоловіком". У родині і так забагато мовознавців, обидві сестри обрали фахом філологію: Зиновія захоплювалася вивченням української літератури й тривалий час досліджувала творчість діда, Дарія обрала європейські мови.

Тому вибрав суто чоловічий фах, спочатку став студентом Львівської політехніки, коли визначався з факультетом, то обрав нафтовий, подумав: "Франко ж цих нафтовиків описував весь час".

У Києві – поступив на гірничий факультет КПІ. Хоч мене до техніки тоді не тягнуло, більше до літератури тоді тягнуло, але наказ матері треба виконувати.

Після закінчення інституту (1954) вже чемодани пакував, щоб працювати на Донбасі, з хлопцями тамтешніми познайомився, бо двічі проходив практику на шахтах, але тут дзвінок з міністерства "вас вирішили залишити в столиці".

Кілька років працював старшим інженером технічного управління Міністерства місцевої паливної промисловості УРСР, згодом — секретарем Науково-технічної ради міністерства. Понад тридцять років віддав праці в Київському інституті автоматики, де закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію та пройшов усі посади — від наукового співробітника до заступника генерального директора. З 1972 до 1978 р. очолював Всесоюзний науково-дослідний інститут аналітичного приладобудування, що виокремився з Інституту автоматики, відтак повернувся на попередню посаду. Написав 50 праць у галузі автоматичного регулювання та приладобудування, маю кілька патентів.


Роланд Франко. Фото Лади Бондаренко

Як став радянською людиною

Уже в столиці, може 1951 чи 52 року, одного дня по дорозі на навчання мене посадили в чорний легкових та повезли на Володимирську. Там зранку до ночі зі мною спілкувалися 2 слідчих, пригадавши справу кількарічної давнини, коли ми львівськими школярами читали заборонених книжок, тому числі й заборонені до друку в СРСР твори Франка та говорили про самостійність України. Сімох моїх однокласників заарештувати та засудили за це, створивши з них націоналістичну групу "Кров України". Мати вже клуночок приготувала для в’язниці. Мене, мабуть, врятувало прізвище, влада не ризикнула заслати на Сибір онука Франка. Але настирливо рекомендували викинути усі нісенітниці з голови, жити далі і стати нашою, радянською людиною. Потім ще кілька разів запрошували в КДБ аби розпитати про українські настрої серед співробітників інституту.

І став, навіть, мову почав забувати, спілкуючись увесь час російською. Був і секретарем парткому інституту, але на партійних зборах говорив більше не про марксизм-ленінізм, а про науку та інженерні справи. Батько виявився сильнішим, він не разу в Києві не слова не казав по-російські, хоч мову знав досконало. А сестра Зиновія довго зі мною через це лаялася, особливо, коли привів додому російськомовну дружину.

 

Про любов на все життя

Зі своєю дружиною Аллою нас познайомили друзі, а вона звернула на мене увагу, бо запропонував її підвезти на власному авто. Батькові за згоду перебратися до Києва видали чималу суму "підйомних", він розділив серед трьох дітей порівну. Грошей якраз вистачило, аби мені ще студенту, купити невеличкий автомобіль. Тоді це було вкрай престижно, по вулиці проїздило 2 машини за день. Походила Алла зі Східної України, мати росіянка, батько, українець, загинув на війні. Ми настільки були близькі, одне життя на двох. Вона була надзвичайною людиною, моїм ангелом-хранителем, ми розуміли одне одного з півслова, жодного разу не сварилися. 50 років разом.

Витирає спочатку ліве око, потім праве, відвертається, ховаючи сльози.

- Теж філолог за  фахом, мала неабиякий хист до засвоєння мов. Викладала студентам Інституту міжнародних відносин французьку. Їй часто казали: "Звідки у вас така вимова, та ви ж француженка!". У спілкуванні була російськомовною, українську знала погано. Проте, коли дружина перебувала у відпустці у зв’язку з вагітністю, багато спілкувалася з моїм батьком. Українську вона тоді опанувала так, що змогла в Лондоні викладати її в недільних школах. Коли поїхали до англійської столиці, вирішили: завжди розмовлятимемо українською.

А от дітьми у нас не склалося. Дитину ми хотіли і чекали, син народився, але вночі того дня, коли його і дружину треба було забирати з пологового будинку, немовля раптово померло. Я Аллі заборонив народжувати другу дитину через слабке серце. Вона від серця і померла 10 років тому, йшла на роботу і впала. З тих пір я холостякую, сам порсаюся по господарству – прибираю квартиру, готую обід,  перу…

Іван Франко
Роланд Франко

 

Про Англію та Антарктиду

У 1993 мені запропонував перейти на дипломатичну службу академік Комісаренко - тодішній посол у Великобританії. Я знав англійську мову й вирішив різко змінити своє життя - став аташе з питань науки й освіти. Не повірите, але мені попервах було, навіть, важко розмовляти українською мовою, адже десятиріччя спілкувався російською. Робота у Великобританії повернула мені моє "я". Коли відома перекладачка Віра Річ читала в англійському перекладі поезії Івана Франка зі збірки "Зів’яле листя", я, навіть, не уявляв, що поезії діда можуть так звучати англійською.

Тоді Великобританія, за міжнародними домовленостями, мала позбутися однієї зі своїх антарктичних станцій. Станцію "Фарадей" було виставлено на продаж, за неї правили близько 20 мільйонів фунтів стерлінгів. Станція це не лише наукові спостереження, це депозит на майбутнє - це право розробляти надра 6 континенту, де незлічені поклади золота, платини та алмазів, підвищені квоти на вилов морського криля. Її хотіли купити Південна Корея чи Тайвань, але англійці поставили умову, що в країні мають бути підготовлені вчені-полярники, аби не переривати наукові експерименти. Наше посольство не думало брати участь в торгах, бо тоді наша країна таких грошей не мала. Посол, навіть, нагримав на мене, що я даремно витрачаю свій час, країна бідна і не має грошей на  Антарктиду. Я познайомився з куратором станції, паном Франке. Ми ще жартували, що майже родичі, він Франке, я Франко, запросив його в Україну, мотивуючи це тим, що в нас сильна наукова база і є низка людей, яка хоч сьогодні може вилетіти на станцію. Англійцям так сподобалася наша країна, що вони зголосилися нам станцію подарувати, але прохали заплатити за наукову апаратуру. Решті-решт подарували нам станцію, все обладнання і три величезні цистерни з пальним, що теж коштувала чималих грошей. Так у України з’явилася полярна станція "Академік Вернадський". Я там не був, не запрошували. Хоч був би не проти подивитися ті фантастичні сніги.

Перша зміна прислала мені фото на згадку, з дарчим написом "Хрещеному батьку справи…".

Мабуть, це моє найбільше досягнення в житті.

Кілька днів тому з зимівлі повернулася вже 25 антарктична експедиція (ред.).

Роланд Франко
Роланд Франко


Про сьогодення

Після свого 80-річчя потроху більше став зайнявся справами родинними. Треба встигнути все упорядкувати, бо я залишився останнім носієм цього прізвища: Зиновія рано відійшла через рак, Дарина все життя прожила самотньою та 6 років тому померла.

Іван Франко залишив величезну літературну спадщину. Він був трудоголіком, спав максимум 4 години на добу, коли не міг писати через неміч, диктував синам. За радянської влади видали 50-томне видання його творів, більше не можна було, бо Ленін написав 55, тож видали з Франка половину. Нині науковці, в тому числі мій батько, майже розібрали дідів архів, матеріалу набралося вже на 100 томів різними мовами. Але де взяти гроші на видання і в якому вигляді це видавати – паперовому чи електронному, поки не зрозуміло.

Про долю дядька, Петра Франка, взагалі нічого не було відомо 70 років. Влада дурила людей, що він міг виїхати на Велику Україну в 1941, а нині от-от має повернутися до Львова. Потім казали, що він кудись зник при бомбежках. Але то була брехня. Вони боялися, що німці йдуть, а він може стати викривальником радянської влади, тому трьох галицьких професорів та Петра спочатку таємно вивезли, а потім розстріляли. Навіть не знаю, де його поховали. Тих, хто його вбив, хто стріляв теж вже немає, з нікого спитати. Але вже точно, сто процентно відомо, що розстріляли…

Я дуже люблю Львів, я не проти щоб там мене і поховали, але вся родина тут на Байковому цвинтарі. У тій квартирі на Володимирській, що нам дала влада при примусовому переїзді зі Львова, і де мешкала моя сестра Дарина, відкрився Музей родини Франка. Там багато фотографій, документів, меблів, картини, які непогано малював Тарас Франко.

Восени 2016 року відкрилась Квартира-музей родини Івана Франка у Києві - вул. Володимирська, 48А.

Музей складається із двох залів, де містяться архівні документи,  фотографії з сімейного архіву. Створена меморіальна кімната, де частково відображено побут родини, предмети інтер’єру, документи та праці Тараса, Зіновії, Дарії та Роланда Франків. 

Роланд Франко.

На початку квітня Роланд Тарасович взяв участь у перших кадрах зйомок розважального  пригодницького фільму  "Лис Микита", сценарій до якого створили за мотивами твору його діда, якому цьогоріч виповнюється 165 років.

 

Довідка "Коментарів"

У Івана Франка було 4 дітей:

Андрій Франко (1887, Львів - 1913, Львів) - філолог, фольклорист, етнограф, перекладач. "Права рука" і секретар батька. Несподівано помер у 26 років від задавненої травми.

Тарас Франко (1889, Львів —1971, Київ) - український письменник, педагог. Йому вдалося те, що не  дали колись зробити Іванові Франкові – викладати у Львівському університеті. Воював у складі січових стрільців на Італійському фронті, довго хворів та тиф. 1919 р. у складі УГА опинився за Збручем, а навесні 1920 р. потрапив у більшовицький концтабір Кожухів.

У 1947–1949 роках був директором Літературно-меморіального музею батька у Львові. Перебравшись до Києва, активно  відстоював українську мову. На початку 1960-х, відстоював, щоб станціям київського метрополітену надавали не радянські, а історичні назви частин Києва, і наполіг, аби у вагонах їх оголошували українською мовою.

Мав двох доньок і сина.

Петро Франко (1890, Нагуєвичі, Дрогобицький повіт - не раніше 28 червня 1941) - науковець-хімік, педагог. Співзасновник Пласту. Січовий стрілець і військовий льотчик УГА. У галузі переробки молока зробив 36 винаходів. Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (з 1940 року). Обставини смерті досі невідомі, могили немає.

Мав двох доньок.

Анна Франко-Ключко (1892, Львів  - 1988, Торонто) - у червні 1914  ненадовго поїхала до дядька до Києва. Після початку Першої світової війни не мала можливості перетнути фронт і повернутися додому. Опанувала медичну справу. Жила у Берлині, на Закарпатті (яке тоді було у складі Чехословацької республіки), у Відні. У 1945 р. у Відні енкаведісти "за співпрацю з нацистами" заарештували її чоловіка, Петра. Анні вдалося виклопотати звільнення для чоловіка на хвилі святкування ювілею Івана Франка в 1946 р. Однак Петро, після жорстоких побоїв у тюрмі, помер. У 1948 р. виїхала до Канади, поселилася в Торонто, працювала медсестрою у шпиталях. Через її національні погляди, активну громадську позицію спецслужби СРСР заборонили їй приїхати на столітній ювілей Івана Франка в 1956 р. В Україні була двічі – у 1967 і 1971 рр.  

Мала 2 синів.

 

Раніше "Коментарям" про своє повоєнне дитинство розповів спортивний журналіст Валентин Щербачов, як його від нар врятував футбол.


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб першими дізнатися про найважливіші події!


Лена М.

6 травня 2021, 08:04

Дякуємо Вам, низький уклін.

Марія

6 травня 2021, 07:46

Добрий дідів спадкоємець, достойно прожите життя. А загалу нічого про нього не відомо. Чому про всяких песиголовців чути кожен день, а про людину, громадянина, достойного наслідування не пишуть нічого? Прикро. На чиїх прикладах виховуємо своїх нащадків?

Валентин (Одесса)

6 травня 2021, 07:18

Очень печально, что о людях, сохранившие в себе Украину, мы узнаём только сегодня... Побольше бы такой информации... Спасибо ...

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть
Поділитися