ППО, переселенці та культура: кияни назвали головні події 2023 року для столиці та поділилися прогнозами

2023-й – це другий рік поспіль, який для України та всього світу пройшов під знаком повномасштабної російської агресії. Для українців він був, з одного боку, роком невиправданих надій, з іншого – часом посилення нашої оборони та стабілізації економіки, яка почала приходити до тями від ворожих ударів

Двоякі метаморфози пережив і Київ. Столиця України у минулому році жодного дня не побула прифронтовим містом (всупереч очікуванням західної преси, яка в грудні 2022-го пророкувала другу битву за Київ на тлі російської мобілізації та масованих ударів по українській енергоінфраструктурі). Тим не менш, Київ залишився головною ціллю ворога: у 2023-му на нього росіяни спрямували понад 800 ракет і іранських дронів-камікадзе. Завершився рік трагічною загибеллю 29-ти цивільних киян після російської ракетної атаки 29 грудня. Наслідки для столиці могли б бути жахаючі, якби не феноменальна ефективність київської ППО: у 2023-му вона перехопила 98% ворожих засобів ураження.

Економіка міста почала відновлюватися: за підсумками року зростання склало майже 1%. Хоч до довоєнного рівня ще далеко, та позитивні тенденції помітні неозброєним оком. Поліпшенню економіки сприятиме і довгоочікуване завершення кількох великих інфраструктурних проєктів у столиці, серед яких – Подільсько-Воскресенський мостовий перехід, Дегтярівський шляхопровід і нова ділянка кільцевої дороги на Оболоні. Водночас, будівництво метро на Виноградар так і не зрушило з місця, натомість – з’явилася загроза обвалу існуючих тунелів підземки. Також багато критики викликало масштабне “перекладання” бруківки на вулицях столиці, яке стало одним із мемів минулого року.

Крім того, у 2023-му Київ позбувся низки пам’ятників російській окупації, які пережили понад 30 років Незалежності та майже 10 років війни, та здавалися практично непохитними. Ватутін, Пушкін, Щорс, серп і молот на “Батьківщині-матері”, зірка на Галицькій площі – всі ці символи тоталітаризму вирушили на смітник історії. Водночас, продовжують тримати оборону Булгаков і різноманітні “визволителі”.

Як бачимо, у 2024-му перед Києвом і всією Україною постає багато невирішених завдань: як зовнішнього, так і внутрішнього спрямування. Проте, перш ніж крокувати у новий рік, варто ще раз озирнутися назад і оцінити наші надбання за минулі календарні 12 місяців. До такої рефлексії ми запросили чотирьох людей, які представляють різні сфери діяльності, проте всі мешкають або тривалий час мешкали у столиці. Це – колишній військовий, журналіст, кінорежисер і громадська діячка. Ми розпитали у них, чим їм запам’ятався “київський” 2023-й рік, і попросили поділитися своєю візією недалекого майбутнього міста.

Що змінилося за рік у Києві? Що вселяє вам оптимізм?

Артем Семеніхін – Конотопський міський голова, ветеран російсько-української війни (жив у Києві понад 13 років)

Артем Семеніхін – Конотопський міський голова

“Сьогодні я їхав Берестейським проспектом, який раніше називався проспектом “перемоги” когось над кимось, випадково поглянув праворуч, і побачив, що немає Пушкіна. Дізнався, що його нещодавно знесли. Ми у Конотопі це зробили раніше. Менше з тим, мені це дуже сподобалося. Також подобається, що відкрили Дегтярівський міст, де справді була одна з найгірших розв'язок у столиці.

Моя донька навчається у Києві і по її школі я бачу, що кількість класів збільшилась від початку повномасштабного вторгнення. Відбувся, так би мовити, перелив крові. Київ дійсно цього потребував. Як-то кажуть, не було б щастя та нещастя допомогло.”

Богдан Буткевич – журналіст

Богдан Буткевич – журналіст

“У Києві, безумовно, стало безпечніше, тому що з’явилася хороша західна ППО. Ті ж “Петріоти”, які тепер збивають балістику. І тут, напевно, чи не єдине місце в Україні, де побудована така правильна ешелонована протиповітряна оборона. Тому більшість людей перестала боятися. Погано в цьому те, що у них виникає ілюзія мирного життя. Я не кажу, що всі мають бігати постійно з виряченими очима, але, хлопці, не треба забувати, що наше життя змінилося після 24 лютого і якщо ваша участь у війні обмежиться лише тим, що ви “вірите в ЗСУ”, то цього, напевно, трошечки недостатньо.”

Тарас Томенко, кінорежисер

Тарас Томенко, кінорежисер

“Якщо можна говорити про позитив під час війни, то за минулий рік для мене основною такою позитивною подією була історія з Києво-Печерською лаврою, коли вперше за 300 років прозвучала українська молитва, коли лавра зажила своїм українським духовним життям. Мені здається, це великий знак для українського духовенства, і мені здається, що це є основна духовна подія, очищення українського духовного ментального простору.

Також я бачу, що Київ став другим будинком для багатьох біженців. І це чудово, коли на вулиці відчувається, що приїхали з багатьох куточків України люди та отримали свій притулок тут. Відчувається, що справді у Києві побільшало української мови на вулицях, і це приємно. Я знаю багатьох людей, які користувалися російською мовою, і вони цілими сім'ями переходять українською. Це не може не радувати."

Олеся Лучанінова, громадський діяч, урбаністка

Олеся Лучанінова, громадський діяч, урбаністка

“Головне, що хотілося б відзначити – це те, що не справдилися апокаліптичні сценарії, якими нас лякали, – блекаути, те, що ми всі замерзнемо і так далі. На початку року були мінімальні незручності, з якими наша родина легко справлялася, та й закінчилися відключення світла дуже швидко. Цієї зими, як бачимо, ми під надійним захистом наших Збройних сил. Протиповітряна оборона Києва цього року значно посилилась, хоч ми і раніше були впевнені, що можемо бути спокійні. Я не виїжджала з Києва після 24 лютого 2022 року і не поїду під страхом смерті. Бо тільки вдома ми сильні й нам нема куди тікати.”

Чого очікуєте для столиці у 2024 році?

Артем Семеніхін – Конотопський міський голова, ветеран російсько-української війни

“Я б дуже хотів, щоб культурні центри Києва отримали якесь додаткове фінансування, щоб на них звернули більше уваги. Взяти, наприклад, ту саму кіностудію Довженка, – це історичний культурний обʼєкт, в якому творилися і творяться шедевральні фільми, де зібрані творчі люди, яким потрібно створити відповідний простір, умови.

Київ має повернути собі культурний ореол, який у нього є історично. Такі принади, таку історію і такий потенціал не має жодне з міст України. Ні на заході, ні на сході.”

Богдан Буткевич – журналіст

“У Києва зараз буде один із найскладніших років, як і в усієї країни. Це очевидно. Велика проблема столиці в тому, що у нас дуже давно не вкладалися кошти в нормальні інфраструктурні проєкти. Всі бачать стан мостів і це, напевно, найболючіша проблема в Києві. Нам конче потрібно добудовувати Подільсько-Воскресенський міст, щоб він працював повноцінно, тому що інакше неможливо повноцінно закрити на ремонт міст Патона, який знаходиться в ще більш аварійному стані. З метро у нас величезна проблема. Я думаю, що зараз дуже гарний час для того, щоб нарешті вкластися в інфраструктуру.

Це речі, завдяки яким існує велике місто. Зрозуміло, що Київ і далі буде зростати, буде багато переселенців. Бо він залишається містом, де можна нормально заробити.”

Тарас Томенко – кінорежисер

“Київ – це є центр геополітичного розвитку світу. Це є дипломатична столиця, бо дипломат, який не побував у Києві під час війни, не може вважатися гарним дипломатом. Тут зараз вирішується доля світу, всі домовленості, всі процеси світові. Тому що світ зараз перебуває на певному цивілізаційному переломі.”

Олеся Лучанінова – громадський діяч, урбаністка

“Найбільше я очікую перемоги і настання миру. Сподіваюсь, що столиця буде розвиватися, незважаючи на війну, – і економічно, і культурно. Київ – це вітрина України. Ми маємо зайняти чільне місце у рейтингах світових столиць. Наші театр, класична музика, ландшафтний дизайн мають стати взірцем. Те саме має стосуватися інших сфер: того ж пасажирського транспорту або навіть ресторанного бізнесу. Бо вже третій рік поспіль Київ поза межами експертних оцінок наших рестораторів, а наші брендові страви привласнюють росія та Польща. Війна не привід відкладати боротьбу за київські урбаністичні бренди.”

Які Ваші мрії та особисті амбіції щодо Києва?

Артем Семеніхін – Конотопський міський голова, ветеран російсько-української війни

“Київ – це душа всієї України. Проте особисто моя душа знаходиться в Конотопі, я повністю відданий цьому місту, воно мені рідне і для мене – найкраще в світі. І я хочу його розвивати. Але в Києві знаходиться наше серце, тут центр всесвіту для кожного українця. І ми повинні все зробити, щоб достукатися, донести наше бачення до тих, хто відповідальний за те, щоб у Києві зберегти душу. Я маю на увазі не тільки органи місцевого самоврядування, а й усіх українців, які знаходяться при владі у державі Україна.”

Богдан Буткевич – журналіст

“Київ має себе ще перевіднайти, тому що тут величезна кількість переселенців. Ви самі бачите, та й про це заявляло міське керівництво, що в нас зараз стільки ж людей у Києві, як і було до вторгнення. Але тепер чверть цих людей – це переселенці останніх півтора-двох років. Це нові люди, які заново будуть освоюватися, перевинаходити для себе Київ. Тому мені б дуже хотілось, щоб Київ знайшов свої якісь нові сенси: “Що таке Київ?, У чому його суть?” Треба, щоб люди, які приїжджають сюди жити, себе мислили як кияни вже, а не просто “Я вообщє із Харькова, а тут я дєньгі зарабативаю”. Київ має зрозуміти, що він мегаполіс, і, тим не менш, у нього є своя певна ідея. Він має скинути з себе залишки булгаковщини всієї цієї паскудної, цієї гидоти часів Черновецького, Омельченка, натомість – стати символом нового українського відродження, яке, я сподіваюсь, розпочнеться, як тільки закінчаться бойові дії.”

Тарас Томенко – кінорежисер

“У мене є мрія, щоб Київ став столицею кінематографу, принаймні, у східній Європі. Я сподіваюсь, що це так і буде після перемоги, тому що та величезна кількість історій, драм, які відбуваються в Україні, рано чи пізно потраплять на плівку. Неможливо ховати цей величезний досвід. Ним потрібно ділитися зі світом і рано чи пізно це станеться. Але вже після нашої перемоги.”

* 9 січня 2024 року світ відзначатиме 100-річчя великого українського та вірменського кінорежисера Сергія Параджанова, який мешкав у Києві з 1952 по 1973 роки (з перервами). 2024-й рік проголошений ЮНЕСКО роком Параджанова. Режисер Тарас Томенко наразі працює над фільмом про кіномитця.

“Ця постать (Параджанова, – авт.), мені здається, повинна привернути увагу світу, зокрема, і до Києва. Мені би хотілося, щоб квартира, де він мешкав, яка досі лишається звичайною житловою комуналкою, постав музей вшанування пам’яті Сергія Параджанова. Тому що це надзвичайно важливе енергетичне місце в Києві. Це був єдиний культурний центр, який дихав. Це були легені України, легені культурні.

Ми доклали величезних зусиль, щоб знайти якісь артефакти, згадки про київський період Параджанова. Це був його розквіт як художника, Київ був знаковим місцем для нього. Це була та частина радянської дійсності, яка перебувала за ширмою, і це був великий магніт, який притягував до себе найбільших діячів культури України і радянського союзу. А також європейців, котрі приїжджали до Параджанова.”

Олеся Лучанінова – громадський діяч, урбаністка

“Я маю активну життєву позицію, яку не соромлюсь висловлювати. Наприклад, мене дратує, коли мене навчають життю люди, які в критичний момент небезпеки виїхали з країни. Державу потрібно захищати. В тому числі, треба якомога ширше впроваджувати курси самооборони серед киян, а також – киянок. Ще одне важливе питання – це інтеграція “нових містян”, які переїхали до Києва, бо втратили свої домівки. Кожен – зі своїм унікальним досвідом, але ми всі маємо об’єднатися та разом взяти на себе відповідальність за своє місто.

Для мене прикладом відповідальної людини є Ґолда Меїр – знаменита киянка, що очолювала уряд Ізраїлю. Вона зробила дуже багато для становлення цієї держави: підписала Декларацію незалежності, а на посаді глави ізраїльського МЗС домоглася поставок американської зброї. Проте у 1973-му році вона, знаючи про скупчення на кордонах сирійських і єгипетських військ, вирішила не оголошувати мобілізацію. Війна Судного дня була виграна Ізраїлем, але через неготовність країни до нападу – ціною дуже великих втрат. Ґолда Меїр взяла на себе відповідальність і вже наступного року пішла у відставку з посади прем’єра і взагалі закінчила політичну кар’єру. Для мене це приклад мужності, якої бракує багатьом українським політикам.”