ЧАЕС і Прип’ять: до і після 1986. Порівняйте фото

35 років тому життя для багатьох українців розділилося навпіл -

на до і після вибуху чорнобильського реактору.

Фотокореспондент "Київської правди" Валентин Бондаренко у 1976-1983 роках вів тему ЧАЕС для своєї газети.

Фотокореспондент "Газети по-киевски" і "Київської правди" Лада Бондаренко неодноразова фотографувала ЧАЕС та зону відчуження.

Для того, аби зібрати ці 25 пар фотографій було проглянуто понад 2 тисячі конвертів з негативами і 4 гігабайт фотографій на цифрових накопичувачах.

1 енергоблок – старт!

Обласна газета "Київська правда" вийшла у вересні 1977 з заголовком "Увага, вмикаю сонце!".

Скупі рядки офіційного повідомлення: "26 вересня о 20 годині дала перший промисловий струм Чорнобильська атомна станція імені В.І.Леніна". "Блискавка" з’явилася буквально через кілька хвилин після урочистого моменту, коли головний інженер станції  В’ячеслав Акінфієв дозволив начальнику зміни Володимиру Ігнатенко ввімкнути генератор і поставити його під промислове навантаження. Начальник зміни електроцеху Юрій Стрюков з гордістю повідомив, що з перших хвилин включення станції в єдину енергетичну систему країни всі агрегати та служби працюють нормально. Струм першої її турбіни по двом лініям електропередачи – "Північній" і "Лісовій" - надходить у райони Києва та Коростеня.

Святковий вигляд має головний корпус станції. Скрізь транспаранти – "Рішення партії виконаємо", "Мирний атом -  на службу людині", "Проект нової конституції  схвалюємо". Лише п’ять років тому, коли весь наш народ святкував 50 років з дня утворення СССР, бригада теслярів-бетонників, очолювана комуністом М. Матвеєвим, заклала перший кубометр бетону в фундамент головного корпусу майбутнього атомного велетня. Первенець атомної енергетики України дав струм. Радощам людей не було меж. За перші чотири місяці роботи першого блоку було вироблено перший мільярд кіловат-годин.

Кореспондент газети Анатолій Цибульський кілька років тому згадував про цю подію.

"Як зараз у пам’яті хвилююча і водночас тривожна подія – фізичний пуск першого реактора першого блоку ЧАЕС того вересневого дня 1977 року.

Ні досвідчені вчені-атомники, ні монтажники-налагоджувальники обладнання не могли достеменно знати і передбачити як поведе себе атомне серце реактора, коли його активуватимуть урановми стержнями-збірками.

Зрозуміло, що з питань безпеки на цю подію не запрошували журналістів. Ні київських, ні московських. Нам, обласним газетярам, пощастило більше.

Скориставшись суцільним ажіотажем довкола події, я і фотокореспондент Валентин Бондаренко таки проникли до реакторної зали і могли спостерігати як уранові "олівці" повільно занурюються у черево реактора. Складніше було із знімками. Фотографувати цей процес суворо заборонялось. І тут довелось схитрувати. Було помічено, що голова державної приймальної комісії, без дозволу якого тут нічого не відбувалося, Артем Миколайович Григор’янц має деяку слабкість до фотоспалахів . Тож Валентину довелось поповзати навприсідки перед чиновниками, блимаючи їм у вічі своїм "Ніконом" (ні, "Ніконів" тоді редакція не мала. Знімалося це на НДРовську "Практику" і на щось форматне –6х6 – Л.Б.).

Щоправда, потім нас все ж примусити проявити плівку у місцевій лабораторії і пред’явити Артему Миколайовичу контрольні відбитки кожного знятого кадру (ззаду на фото є штамп цензора "дозволено до друку" - Л.Б.).

Зате "Київська правда" таки вийшла з історичним фоторепортажем про цю подію. Потім Валентин хвалився, що світлини з фізичного пуску першого реактора у нього "позичили" навіть союзні видання…

Прип'ять -місто вмерло в підлітковому віці

Прип’ять була чудовим сучасним містом. Повстало на мапі країни у 1970, на місці старовинного села Янів, осиротіло у 1986.

Товари до  Прип'яті постачалися за І категорією, так само як у Москву. Працювало 25 магазинів. Мешканці Чорнобиля і навколишніх сіл їздили не в Київ, а в Прип’ять, закуповуватись продуктами, одягом, мотоциклами і двигунами для човнів.

27 квітня 1986 року 47 тисяч мешканців  назавжди покинули свої оселі. Оголошення про тимчасову евакуацію - слухайте.

30 тисяч троянд на клумбах міста поступово перетворилися на дику шипшину.

26 квітня - спогади очевидців

Екс-начальник прип’ятського міськвідділу МВС, полковник Анатолій  Талалай.

Про 26 квітня 1986 року згадує неохоче. Відразу зазначає, "мене тоді вже перевели служити в інше місце, а на Прип’ять "кинули для підсилення", бо добре орієнтувався в обстановці".

 - Ті дна запам’яталися страшним безладом, ніхто нічого не знав, всі накази йшли з Москви, ЧАЄС не підпорядковувалася Україні. Усі їхали на пожежу, ніхто не знав про вибух реактора, небезпеку зрозуміли, коли під ранок почали виносити майже мертвих пожежників, у них кров з носа, з очей текла, у всіх була "ядерна засмага".

А спокійне життя міста продовжувалося, місцева влада нікого не попереджала: грали 2 весілля – в ресторані та в річпорту. Лише через півтори доби наважилися почати евакуацію. Але всіх, хто працював на станції, змусили залишитися, хто втік  - позбавляли квартир та зарплат. 

Майор Василь Кучеренко, начальник Прип’ятського міськвідділу міліції.

Першим із співробітників міліції побачив заграву над 4 блоком. Той день у нього закарбувався в пам’яті майже похвилинно.

Ми жили в місті атомників, але зовсім нічого не знали як діяти при аварії.

- Прип’ять була чудовим спокійним містечком. Проблем не було ніяких. У той день я пізно повернувся з роботи, десь після першої години ночі сів пити чай на кухні, вікна відчиненні, доньки сплять. А тут гучний вибух, такої сили, що дев’ятиповерхівка задрижала. Спершу думав, що весняна гроза, потім, що літак долав надзвуковий бар’єр. Через 15 хвилин дзвінок від чергового, каже на станції пожежа. Ми з начальником КДБ міста сусідами були, в машину і на станцію, бо спершу ніж доповідати начальству про аварію треба подивитися яка ж вона. Коли переїхали залізничний міст, потрапили у велику смугу майже містичного туману, як згущене молоко, нічого не видно. Ми 400 метрів їхали, мабуть, півгодини, під’їхали до станції, вийшли і побачили ту страшну заграву і як бітум по стінка блоку тече.

Поїхали до адміністративного блоку, вже когось на ношах виносять, ми до начальника станції Брюханова, а в його кабінеті на стінці датчики, які показують, скільки кожен блок виробляє електроенергії. І четвертий стоїть на нулі, він каже: "Дуже, дуже серйозні пошкодження". І тут забігає дозометрист з величезним прибором, кричить – радіація, терміново в укриття. О третій я подзвонив додому Володимиру Корнійчуку, що був тоді начальником управління області, той спершу і не повірив. Зібрав особовий склад, 121 працівника, ми ж не знали, як люди поведуть себе вранці.

27 почалась евакуація, а я так запрацювався, що про доньок забув (дружина ще до аварії поїхала на кілька днів до Києва). Ледь встиг їх втихнути самих до останнього автобусу, лише документи зібрав – старшій було 13 років, молодшій 5. А побачив їх вже через кілька днів. Ще два тижні займався охороною міста від мародерів, потім потрапив до госпіталю з променевою хворобою. 

Тамара Бурдик, була начальником слідчого відділення Прип’ятської міліції.

До аварії жили в самому центрі міста, на Леніна 13. Дітей відправили до бабусь-дідусів, а я  з чоловіком, він теж правоохоронець, залишилися працювати. Щоправда, з міста нас евакуювали, жили в гуртожитку у таборі ліквідаторів в Поліському районі.

Кримінальних пригод було багато – мародерство процвітало, злодія зловимо, а правильно оформити справу не можемо - потерпілих немає, їх виселили. Людям казали, що це лише на 3 дні, радили нічого зайвого з собою не брати.

Ми не знали, що таке радіація, вона ж невидима. Якось описую пригоду, горить ДСП в вагоні, а дозометрист біжить і волає: "Жінка ви чи дурна, чи швидко вмерти хочете, там випромінювання понад 1000 рентген в годину…".

Зону відчуження я покинула одна із останніх з нашого підрозділу – у лютому 1987.

Якщо б знала, що держава буде нами так опікуватися, то мовчки б виїхала б з усіма, і займалася власними справами і дітьми. Нам тоді великих грошей не платили, отримували звичну зарплату. Підвищення пенсії випрошуємо як милостиню, акціями під Кабміном. 

1993. Чорнобильська атомна станція ім. В.І.Леніна. Фото Валентина Бондаренка

2018. Державне спеціалізоване підприємство "Чорнобильська АЕС". Адмінкорпус. Фото Лади Бондаренко

Василь Сінько, тоді був 1-м заступником голови облвиконкому

- Я тоді зранку їхав в Макарів на нараду керівників, аби закінчити до 1 травня посадку картоплі. Макарівський район тоді давав 40 відсотків картоплі для столиці. По дорозі подзвонив 1 секретар обкому і сказав, що в Прип’яті велике горе, пожежа, і готуйте місця під населення, бо може так трапитися, що доведеться переселяти. 

1982. Прип'ять. Мітинг будівельників та працівників ЧАЕС з нагоди запуску 3 енергоблоку. Фото Валентина Бондаренка

2008. Прип'ять. БК "Енергетик". Фото Лади Бондаренко

Не всі були заходи вжиті, щоб забезпечити безпеку населення. Ми не могли на це вплинути, атомна станція нам не підпорядковувалася, лише комуністи стояли  у нас на обліку - в Київській обласній партійній організації,  а так всі накази йшли з Москви. Відразу з’явилося купа радників, перевіряючих, що лише звітів щодень вимагали.

За кілька місяців роботи в зоні відчуження найбільше мені запам’яталося 2 епізоди.

Команда була терміново відселяти людей, через річку Прип’ять мостів не було, ходив лише старий паром, а там на лівому березі 3 господарства, військові протягнули понтонний міст. А тут команда з Москви, розводьте його, треба кораблі переправити в Білорусь (з Чорнобильського судноремонтного заводу). А колона жителів стоїть -  назбиралося  автобусів, машин, підвід, черід худоби десь на кілометр.

І ми розуміємо, що вони будуть змушені ночувати на греблі під "атомним вітром". Лише за допомогою Віталія Масола з Ради Міністрів, вдалося відтермінувати цей наказ і спершу вивезти населення. Ми брехали людям, що відселення буде на 3 дні – сам бачив: старенька, одягла хустинку, взяла документи, відв’язала собаку-лайку, а пса неможна було брати з собою, закрила хвіртку на клямку і в автобус.

Найстрашніше мені було 3-4 травня, коли вчені не гарантували, чи не вибухне реактор знову, там постійно росла температура, розігріте паливо в реакторі пропалювало бетоні перекриття і могло просочитися в басейн з водою. Москва дала команду прорахувати можливість відселення 60 і 120 кілометрової зони.

1977. ЧАЕС. Машинний зал. Фото Валентина Бондаренка

2017. ЧАЕС. Машинний зал. Демонтаж обладнання. Тут буде  тимчасове сховище контейнерного типу для твердих високорадіоактивних відходів, що утворилися під час демонтажу станції. Фото Лади Бондаренко

Вийшов вночі з Чорнобильського райкому (нині в цій будівлі розмістилося Держагенство управління зоною відчуження – Л.Б.), де тривали постійні наради урядової комісії, став під зоряним небом і подумав, а може через мить я це небо вже не побачу. Тут дзвонить голова колгоспу Говоров  і каже ми вже всіх вивезли, але розбіглося 15 корів, то він з кількома зоотехніками залишаються їх шукати. Я йому кричу – зачиняй сільраду і щоб вас там через 10 хвилин не було, тут така ситуація завтра може бути, що не буде звідки дзвонити і тут кому доповідати. Я б зараз звідси пішки побіг, але партквиток не відпустить…

1986. Київ. Демонстрація трудящих з нагоди свята 1 травня. Фото Валентина Бондаренка

1992. Київ. Софіївський майдан. Роковини Чорнобильської катастрофи.Фото Валентина Бондаренка

2017. Прип'ять. Гасло на даху багатоповерхівки "Хай буде атом робітником, а не солдатом". Фото Лади Бондаренко

2018. Іванківський район. Початок 30 кілометрової зони відчуження. Фото Лади Бондаренко

Я досі дивуюся, як залишився в живих, всі керівники обласних підрозділів, що були зі мною тоді в зоні, вже померли. Дозу опромінення ніхто не казав, ті накопичувачі, що нам давали були не зарядженні плівкою і не могли нічого вимірювати. 

"Київська правда"

У колгоспі "Дружба" Чорнобильського району біля в’їзду до тваринницького комплексу, що в селі Залісся, встановлено цей монумент. Споруджений він на кошти колгоспу.

Село розташовувалося за кілька кілометрів від Чорнобиля. Після аварії на ЧАЕС, переважну більшість мешканців було переселено у село Нове Залісся Бородянського району (Л.Б.).

1979. Чорнобильський район. Колгосп "Дружба". Фото Валентина Бондаренка

1979. Чорнобильський район. Колгосп "Дружба".Фото Валентина Бондаренка

2017. Чорнобильський район. Зона відчуження. Закинутий корівник. Фото Лади Бондаренко

Першість у соціалістичному змаганні на честь 60-річчя утворення СРСР веде оператор машинного доїння Ольга Матвіївна Дідоша. Торік вона надоїла від кожної корови по 3308 кілограмів молока.

Сьогодні, за сучасних технологій, корови з такими низькими надоями підлягають вибраковці з ферм  (Л.Б.).

Підполковник Вітольд Снопкевич, у 1986 році був начальником Переяслав-Хмельницького відділу міліції. 27 квітня прийняв Чорнобильське районне відділення і через 3.5 місяці опинився в госпіталі, з медустанови його відправили на пенсію за станом здоров’я, у 49 років.

1977.ЧАЕС. Будівництво3 та 4 енергоблоків. Фото Валентина Бондаренка

2017.ЧАЕС. Новий конфайнмент. Фото Лади Бондаренко

- 26 чергові повідомили, що вночі дуже багато радіостанцій працювало, в ефірі переговори, начебто щось сталося у Чорнобилі. Вранці набрав генерала Корнійчука, питаю у Чорнобилі проблеми по нашому напрямку, він каже – ні, тоді я зрозумів, що трапилася аварія на станції. У обід 26 квітня наказали підготувати 30 співробітників для відрядження. А вечорі вже працювали в зоні.

1976. Чорнобильський район. ДСУ-38. Підготовка нової дороги. Фото Валентина Бондаренка

1991. Дорога в 30 кілометровій зоні. Фото Лади Бондаренко

2003. Іванківський район. Могильник "брудної" техніки біля села Розсоха, до аварії колгосп "Шлях до комунізму". На 20 гектарах було зібрано понад 1350 одиниць різної техніки. Нині ліквідований. Фото Лади Бондаренко

2017. КПП "Дитятки". Фото Лади Бондаренко

Ми буди першими. Це було щось схоже на війну, але снаряди не падали. Удень і вночі гуркіт від колон транспорту, нескінчені череди худоби, вона від втоми і переляку падає на узбіччі. Досі чомусь пам’ятаю - вночі їдеш по району, а на парканах зелені вогники світяться, то коти чатували покинуті оселі господарів. Чи, коли облітали на гвинтокрилі покинуті села шукаючи кинутий автотранспорт, то побачили як качка веде своїх пташенят до води, а рівень радіації там зашкалює.

1977. Прип’ять. Пам’ятник Прометею біля кінотеатру. Фото Валентина Бондаренка

2017. Чорнобиль. Знак "Третій ангел" в меморіальному парку "Пам'ять Полісся". Фото Лади Бондаренко