У списках знову не значиться (Фоторепортаж)

Сьогодні в селі Гатному, що під Києвом, перепоховали рештки 22 солдат, які загинули при обороні міста в 1941 році.

Жодного імені встановити не вдалося.

За 10 років біля меморіалу поховано понад тисячу солдатів і офіцерів. На жаль, більшість і далі продовжують значитися невідомими, деяких впізнали за документами або особистими речами.

У минулі роки навіть родичі на такі перепоховання приїжджали, військкомати фотографії загиблих у своїх архівах знаходили.

"Археологічний патріотичний загін "Дніпро-Україна" займається пошуком та ідентифікацією останків воїнів, які загинули в боях за Київ і область, із 2006 року. Сьогодні ми перепоховуємо останки безіменних солдат, знайдені в районі Баришівки та Борисполя", - зазначив командир пошукового загону Сергій Распашнюк.

Перепоховання традиційно проводяться навесні, напередодні 9 травня, і восени, на початку листопада, коли відзначається чергова річниця визволення Києва.

Сьогодні на зеленій траві меморіалу в ряд стоять 4 великих "загальних" труни. У них - останки 22 захисників Києва. Це "улов" пошукових систем за цю весну.

"Жодного іменного медальйона не знайшли", - розповів "Коментарям" Віктор Володько, член пошукового загону "Дніпро-Україна".

Він сам знайшов і зібрав, як пошуковики кажуть "підняв", рештки 8 бійців із 22. А за 30 років пошуків на його рахунку понад 100 знайдених солдатів Радянської армії. Усі вони загинули восени 1941, коли війська вже покинули Київ, у Баришівському котлі.

"У Березані будівельники ставили паркан і наткнулися на останки, викликали нас. Фермер дозволив попрацювати на його полі. Підняли трьох. Їх не ховали, а просто скинули у воронку від бомби, це зрозуміло по положенню тіл. Особистих речей не знайшли, тільки патрони і формені ґудзики були. Мабуть, місцеві частину особистих речей забрали. Лише в одного було взуття. Напевно, офіцером був - у чоботях ходив і портупею поруч знайшли.

Інших знайшли в селі Борщів, у людей на городах. 5 солдатиків лежало: в одного був казанок, в іншого - фляга, ложка. І жодної зачіпки, щоб імена встановити.

За словами пошуковців, місцеві жителі стали неохоче пускати їх на свої землі. Мовляв, нема чого тут вам робити, картоплю топтати, але ж на глибині в півметра, під картоплею, може 80 років невідомий солдат "спати". Раніше самі кликали: "Ось батько нам говорив, що там під грушею вбитого солдата в 1941 закопав. Заберіть його".

За словами Віктора, невідомо, скільки людей полягло в тому котлі.

"Там загинула армія, а ми може дві-три сотні знайшли, більшість і не знайдемо, вони згинули в болотах. У минулому році, саме 9 травня, я "підняв" солдата. У того смертний медальйон був. Два місяці експерт "чаклував" над папірцем, проте імені так і не встановили. Зрозуміли тільки, що боєць був кадровим, служив у прикордонних військах".

На церемонію зібралося мало глядачів: виною тут не карантин, а вік. Адже наймолодшим учасникам Другої світової вже за 90 років, дітям, які пам'ятають жах відступу 1941 року, злегка за 80. Тим важливіші для нас їхні спогади, не прикрашена правда про війну.

82-річна Катерина Компат із Вишневого пам'ятає перше бомбардування Києва 22 червня. Цей момент врізався в її пам'ять через те, що разом із поросям під столом ховалася.

"Батько пішов на фронт і не повернувся, похоронка в 1944 прийшла, маму поліцай убив. Рідня нас не кинула, сестра батька до нас прийшла жити, - згадує жінка. - У нас у дворі убитий солдат лежав, то баби взяли і на городах його закопали".

"У мене троє старших братів загинули, один у Росії, інший - у Тернопільській області, а третій без вісті пропав, - вклинюється в нашу розмову Таїсія. Вона живе в Боярці, їй, як вона з посмішкою зізнається, "злегка за 80". - Я вже кілька років сюди приходжу і питаю хлопців, може і мого відкопали".

"У війну було не до похорону, адже тисячі в день гинули. Там і закопували, де загинув, - говорить Сергій Кот. - У 41 мені було 15 год, солдати відступали в паніці, без зброї. Один офіцер забіг до бабці в хату, попросив поїсти. Вона йому печеного гарбуза дала, а тут німецькі мотоциклісти наскочили. Не встиг сховатися. Два дні пролежав біля дороги, а тоді наш сусід сказав: "Я його чоботи заберу і поховаю". Я тоді не здогадався документи забрати, так він і значиться безвісти зниклим".

"Я в армії з 1944 року, забрали восени, останній військовий призов - 1927 рік народження. Воювати відразу не кинули, спочатку вчили. Я потрапив у навчальний зенітно-артилерійський полк, командував гарматою, - майже кричить Микола Лопата. Він відразу попередив мене, що глухуватий і тому "до мене треба кричати". Перед війною він жив у селі Юрів Макарівського району. 

"Бої йшли біля нас страшні, по трасі Київ-Житомир хат багато згоріло, трупів навколо море було: і солдатів, і мирних біженців. Ми тоді їх у загальних могилах швидко ховали. Інакше не можна було: спека, сморід, мухи ..."

Довідка "Коментарів"

У Баришівський котел, або Борщівський мішок на лівому березі Дніпра у 20 числах вересня 1941 року потрапила 37 армія, частини військової Пінської флотилії, окремі підрозділи сусідніх 5 і 26 армій, київські ополченці, частини НКВС. Командував 37 армією генерал Власов, той самий, який потім створював РОА у німців.

Після здачі Києва був даний наказ зібратися біля Борисполя, але німці вже оточили цю територію зі сходу по лінії Остер-Яготин-Переяслав. На схід через Борщів потягнулися колони червоноармійців і біженців, 1000 автомобілів рухалася по єдиному шосе зі швидкістю пішохода.

Потім техніку довелося знищити або кинути. Це була болотиста місцевість, а мости через болота і річки або розбомбили, або захопили.

Управління військами було втрачено, бої тривали в Баришівці, Березані, Переяславі. Тиждень війська намагалися вирватися з оточення вздовж залізниці на Полтаву. Із оточення вдалося вийти одиницям. Решта або загинули, або ж потрапили в полон.

Раніше "Коментарі" показали, як виглядала Прип'ять і ЧАЕС до і після аварії.